Дмитро Попович

Автор: Дмитро Попович. Другий випуск журналу «Час логотерапії», 2025, с. 122–123.

12 квітня 2022 року в місті Маріуполь наш підрозділ потрапив у полон ворога. Ні для кого не секрет, що російські військові демонструють відверту агресію щодо українських військовослужбовців. Роками кремлівська пропаганда робила свою справу. Тож ніхто з нас не очікував, що наше життя в полоні буде цінним. З цього моменту почалася тотальна невідомість. Що буде далі? Я не знав, що буде далі, не знав, що буде з моєю дружиною, яка була на першому місяці вагітності.

В Оленівці була «прийомка». Як це виглядало? На вулиці нас змусили бігти через два ряди спецпризначенців. Вони били нас руками, ногами, кийками, а хтось й солдатськими ременями. Потім, в будівлі, нам наказали роздягатися і побої продовжилися до самого ранку. Важко про це розповідати, але такі «прийомки», або навіть гірші, були в кожній тюрмі.

Перша тюрма знаходилась в Тверській області, а остання й найстрашніша була у Мордовії. Щоранку нас били, потім по 16 годин на день ми стояли в камері на одній лінії й слухали російську музику. У туалет і попити води йшли тільки за командою. Засобів гігієни майже не видавали. Один раз, після присідань і побиття, на коридорі у мене відмовили ноги, і я заповзав в камеру, але потім зміг встати.

Не можу сказати, що все виносив мужньо чи проявляв зухвалу силу людського духу. Це було дуже важко. Відсутність контролю навіть над своїм тілом та невизначеність були настільки нестерпними, що у мордовській камері я почав ставити собі питання: для чого це? Що далі? Хто я?

Я довго не міг знайти себе в житті. Але там я вирішив, що буду вивчати психологію – мені й раніше вона подобалася. Я згадував Віктора Франкла, адже чув про нього раніше. Я сказав собі, що коли мене звільнять, прочитаю його книгу. Може, це дивно, але саме так і сталось. У день обміну до мене підійшла дівчина й дала теку з інформаційними брошурами. Серед них була книга «Людина в пошуках справжнього сенсу» з листівкою від «Культурного десанту».

Моє звільнення припало на другий день після мого дня народження (06 липня 2023). Я пробув у полоні майже 1 рік і 3 місяці. За цей час моя дружина народила нашу донечку Віру. Моя мама підтримувала її, тож кохана могла і дбати про дитину, і боротись за мене. А ще паралельно вчилась водити автівку і вчилась в медичному університеті.

Я швидко прийшов до тями: в мене з’явилася орієнтація на діяльність і навчання. Дружина підтримує завжди і у всьому допомагає та направляє. Я поновився в університеті, закінчив його, а в 2024 році вступив на магістерську програму з клінічної психології.

Потім було знайомство з логотерапевтами та з нашим простором, і тоді я точно зрозумів, що вивчатиму логотерапію. З липня 2025 року я студент базового курсу. Не можу сказати, що мені легко, але це неймовірно цікаво. Для мене це не просто метод, це спосіб життя, це філософія.

Що порадити тим, хто опинився в схожій ситуації?

Виводити травму на периферію. Говорити, рухатись далі, зрозуміти, що ти вже інший. Якщо є проблеми, то одразу звертатися, не закриватись в собі, вчитися й памʼятати: ти не жертва – ти той, хто вижив. Не знаю, що ще додати. Я просто знав, що це додало смаку моєму життю. Зараз воно більш усвідомлене. Я поставив собі за ціль вступити на психологію. І я досяг її. Ще в полоні я був у пошуках себе. Чого я насправді хочу? Хто я? Навчання мені допомагає зрозуміти себе. І я сам хочу допомагати іншим та розвиватись.