Конференція у Винниках: «Вимір сенсу: діалог віри, освіти та науки»

На Ковчезі Духовності

«То хто такий за своєю природою Бог? Той, Хто є завжди… Він понастворював купу всього, а під кінець тижня – людину. Вінець творіння, як пишеться у Біблії. “Дембельський акорд”, як говорять в армії. Друге формулювання часом дуже актуальне, адже інколи є враження, що Бог створив нас і «демобілізувався», залишивши самих без підготовки і бойового досвіду. Зрештою, людина – це найкращий доказ Божого існування, найчіткіший Його відбиток»

(А. Дронь «Гемінґвей нічого не знає»).

Справді, ким є Бог у наших реаліях війни, і ким є ми, українці? Куди і яким шляхом маємо рухатися? Сьогодні кожен із нас у свій спосіб відстоює незалежність держави, сформованої на ґрунті пострадянського суспільства. Війна оголила рани всередині суспільства, водночас висвітлила сенси в нашій новітній історії.

Україна – духовна країна, де духовність нерозривно пов’язана зі свободою. Ознаки духу проявляються через свободу, сенс, творчу активність, цілісність, любов, відчуття власної цінності та прагнення повернення до найвищого божественного світу і єднання з ним.

Символічно, що саме напередодні повномасштабного вторгнення з’явився проєкт-ініціація «Ковчег “Україна”». На традиційних весільних рушниках українці часто вишивали Дерево Роду, а поруч – двох птахів, що охороняють Квітку Життя.

Це був перший досвід поєднання трьох різних, подекуди навіть протилежних, гілок (духовенства, педагогіки й психології) і водночас двох форматів проведення (офлайн і онлайн). Ми об'єдналися заради сенсу. Ідея конференції полягала в згуртуванні й об'єднанні заради того, щоб допомагати людям віднаходити втрачені сенси й реалізовувати їх.

Панельна дискусія учасників конференції. Фото з першодруку.

Перша тематична лінійка охоплювала питання віри як шляху повернення до себе й до Бога. Своєрідним путівником на цьому шляху стала доповідь логотерапевтки Оксани Кочерган «Франкл і віра» (м. Львів). Спікерка спиралася на думки В. Франкла та Е. Лукас про людину, яка віднайшла дорогу додому і яку вже не лякає нічого, окрім Бога.

Тему синтезу логотерапії і релігії в консультуванні висвітлив логоконсультант Владислав Медяковський (м. Львів). Логотерапія й релігія можуть взаємодоповнювати та збагачувати одна одну, відкриваючи більш цілісний осмислений шлях допомоги людям, зокрема релігійним. Такий підхід сприяє розвитку особистих взаємин з Творцем, розкриттю поточних сенсів, усвідомленню відповідальності за власний вибір і свободу волі. З іншого боку, релігія є духовним виміром сенсу, забезпечує моральний і духовний аспекти людського життя, з’єднує людину з трансцендентним і допомагає відчути зв’язок із Творцем. Поєднання релігії і логотерапії сприяє подоланню екзистенційних криз через пошану до духовного виміру людини. Отець ієромонах Юстин Бойко (м. Львів) поділився своїми роздумами щодо необхідності повернення до основ антропології. Людина, маючи розум і волю, пізнає світ і сенс життя через віру. Віра не є суб’єктивною: вона пояснює те, що розум осягнути не може, тому доповнює його. Розум і віра – як два крила, на яких людська душа здіймається до Бога.

Друга лінійка діалогу була присвячена освіті та логопедагогіці. Ведрана Ґрґич (Хорватія), наша почесна гостя, говорила про важливість виховання гідної людини в тяжкі часи як логотерапевтичного внеску в освіту. Саме через Дух, який потребує безумовної віри, ми починаємо бачити найкраще в людині. Поняття доброчесності, відповідальності, моральної послідовності є актуальними в нашому нелегкому сьогоденні. Школа може демонструвати альтернативний спосіб життя, в якому дитина може обирати моделі поведінки, відмінні від тих, що демонструються вдома чи в суспільстві. Педагогу важливо бачити в дитині її кращу версію. Саме завдяки любові як пізнавальній позиції можна підкреслити дитині її унікальність і гідність, допомагаючи їй реалізувати потенціал для усвідомленого життєвого вибору. Завершенням чудової доповіді стала спільна молитва за Україну.

Логотерапевтка та логотренерка Катерина Гайова (Греція) присвятила свій виступ темі духовної особистості дорослого як джерела сили для нових поколінь, адже саме кризи, в яких ми перебуваємо, стають поштовхом до змін. Криза в освіті та вихованні в нашій країні є дуже глибокою, адже вона пов’язана з кризою духовності.

Ведрана Ґрґич під час виступу. Фото з першодруку.

Замість любові на перший план часто виходять контроль, стандарти, досягнення та показники, за якими губиться сенс. Така криза є сигналом повернутися до педагогіки серця В. Сухомлинського, до психології, що підтримує зростання в атмосфері довіри, і до батьківства, яке ґрунтується на любові та повазі.

Третя лінійка охоплювала питання практичного застосування логотерапії. Леся Стебло (м. Хмельницький), психологиня Центру психологічної підтримки «Разом з тобою», розповіла про психоемоційну підтримку родин загиблих захисників та захисниць за допомогою логотерапевтичного підходу.

Логоконсультантка Олена Гузьман (м. Харків) розповіла про застосування логотерапевтичного підходу в роботі з підлітками, де у віддзеркаленні любові налагоджуються стосунки між дітьми та батьками. За словами Е. Лукас: «Те, що ми надсилаємо, повертається. Не те, що дитина отримала, а те, що вона віддає, і визначає, ким вона є». Завдання логотерапевта – допомогти батькам побачити потенціал, спроможності та унікальність дитини, створити простір безумовного прийняття в спілкуванні через безумовну любов, повагу, здатність дивуватися та спрямованість на майбутнє.

Під час групової роботи психологиня Майя Чернова зосередила свою увагу на підтримці дружин загиблих військовослужбовців. Доповідь логотерапевтки та клінічної психологині Ольги Самари відкрила не лише мрії та прагнення, а й обмеження і перешкоди на шляху до фаху психотерапевта. Чим глибше терапевт працює з болем клієнтів, тим важче усвідомити власний біль. Саме тому для спеціаліста надзвичайно важливими є супервізії та інтервізії, як для людини, яка також вчиться бути собою. Було підкреслено важливість саморозуміння терапевта: його особистість, цінності, душевні якості та життєва позиція безпосередньо впливають на клієнта.

Отець Ростислав Пендюк, Голова Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ, висвітлив тему пошуку сенсу у втіленнях мрій і візій: «Щоб прожити гідне життя, потрібно ставити собі складні запитання і не боятися отримувати непрості відповіді. Варто навчитися працювати із сенсами – не лише з формою, а й зі змістом. Майбутнє не треба дізнаватись у експертів чи тарологів. Його треба створити. І таким, яким воно буде, воно стане настільки, наскільки ми самі візьмемо на себе відповідальність за нього».

Громадська організація «ДО ВІРИ» та психологічна студія «Древо» стали ініціаторами створення логопростору «Логос» у м. Винниках на базі Ресурсного центру «Березіль» для ветеранів та їхніх родин. У Центрі можна отримати логотерапевтичну допомогу та підтримку, а також долучитися до вивчення й поглиблення української школи логотерапії. Ініціаторкою та організаторкою простору є психологиня, логоконсультантка Галина Ціж.

Отець Ростислав Пендюк під час виступу. Фото з першодруку.

Особливо тепло пройшло завершення зустрічі. Попри відстань, онлайн-учасники не хотіли прощатися з атмосферою «Софіївського схилу». А ті, хто залишився в залі до кінця, зібралися за щедрим столом однієї зі співорганізаторок. Пані Галина приймала гостей у своєму домі, пригощала домашнім борщем і голубцями.

Як це заведено в українській культурі, гості гомоніли до темна, співали пісні та ще довго проводжали один одного. Увесь день був огорнутий і зігрітий теплом людських сердець. У той день ми справді проживали логотерапію.

У контексті теми конференції доречно звернутися до «Міфу про Ноя» Сергія Жадана в українському прочитанні. У цьому вірші Птах, що повертається з гілкою вишні, постає символом свободи, відродження та повернення до рідного дому. «Міф про Ноя» був створений для мистецького проєкту «Ковчег “Україна”».

Сергій Жадан

ПТАХ

Летить птах над чорною водою.

Кружляє птах над нашою бідою.

Над нашою свободою.

Голос чоловічий чує за собою:

Душе пташина, пташина тіне,

земля єдина і небо єдине.

Небо над нами лише відчиняється,

для нас із тобою все лише починається.

Нам іти за важкою бороною.

Нам змагатися з нічною звіриною.

Нам на світанні слухати криниці.

Нам доростати до липневої пшениці.

Пташе, пташе, вертайся додому.

Нам обживати цю землю невідому.

Нам любити ці родючі долини.

Нам прокидатися пізньої години.

Будеш, пташе, співати над полем.

Ми все ще віднайдемо і все ще відмолим.

Ми все ще повернемо з того, що втратили.

Головне, щоб птахи залишались крилатими.

Лети, пташе, над нічними берегами.

Кричи, пташе, над гарячими снігами.

Лишай усе, що потрібно лишити.

Це наша земля, ми тут будемо жити.

Птах повертається з гілкою вишні.

Горять сузір’я – високі, всевишні.

Землі торкається тінню пташиною.

Назви цю землю потім Україною.

Наш корабель – важкий, ніби книга.

Риба плавниками рухає стиха.

Півчі вгорі розгортають вітрила.

Це наша богородиця з нами говорила.

Давній корабель навантажений скарбами.

Впливає у поле з золотими снопами.

Здіймається рікою, великою, тривкою,

такою тихою, глибокою такою.

Повільний корабель вантажений піснями

темряву випалює сигнальними вогнями,

Пливе до нестями, пливе до знемоги.

Шукає землю любові і тривоги.

Це наша земля, означена мовою,

травою червневою, стежкою зимовою,

теплою колядкою, подібною до квітки.

Ми знаємо, хто ми і знаємо – звідки.