Логоретрит в Карпатах
Автори: Наталія Хмельова, Євгенія Івлієва, Каріна Скоморохова
Наталія Хмельова
Ідея логоретриту народилася взимку, коли ми з Євгенією згадували нашу поїздку у Фінляндію та ділилися враженнями. Євгенія тоді стала нашим гідом на моє запрошення. Я помітила, що в неї є хист тонко відчувати і створювати маршрут, вести групу. Тож цього разу природно народилася пропозиція повести нас у гори. Ми думали не тільки про програму, а й про можливості людей. Не всі одразу можуть піти у складний похід, тому логоретрит було поділено на дві частини: кілька днів у Яремчі та підйом на полонину Явірник із ночівлею в горах. Так у кожного був свій рівень виклику.
Логоретрит відрізняється від звичайного ретриту тим, що це зустріч людей, для яких логотерапія – не просто метод, а спосіб дивитися на життя та жити його. До нас приїхали логотерапевти, студенти, поціновувачі методу й навіть люди, які не пов’язані з психологією професійно. Ми створили простір відновлення, відкритий для всіх, хто шукає сенс і прийняття. Учасники були з різних міст України й з-за кордону. Я приїхала з Канади, а нашою особливою гостею стала Ведрана Ґрґич з Хорватії. Між собою ми називаємо її «душею логотерапії». Для Ведрани подорож у Карпати стала не просто професійною подією. Саме рішення приїхати стало першим викликом і проявом сміливості, адже в Україні вже четвертий рік триває війна, яку розвʼязала росія, і тут немає абсолютно безпечних місць. Декілька ночей нам навіть довелось провести в укритті. Також Ведрана дізналася, що хорвати мають слов’янське коріння і зокрема є вихідцями із наших земель, тож за її словами вона «доторкнулася до чогось рідного». Так ми відчули єдність народів.
Початок ретриту був теплим і невимушеним. Ми навіть всі разом святкували День народження моєї доньки (7 років). Всі-всі зібрались привітати нашу наймолодшу учасницю за чаєм із тортом і тим самим утворили перше коло спільності.
На другий день ми провели невеличку, як у родинному колі, мініконференцію: дарували один одному символічні подарунки, говорили теплі слова, обіймались.
На терапевтичній частині зустрічі Ведрана провела практику, яка глибоко торкнула багатьох: хтось плакав, хтось мовчав, але всі проходили через важливе.
І особливим відкриттям став майстер-клас з аромапсихології від логотерапевтки Наталії Гулей. Аромапсихологія ґрунтується на зв’язку сенсорного сприйняття запахів з лімбічною системою – тією частиною мозку, яка відповідає за емоції та пам’ять. Коли ми вдихаємо певний аромат, він активує емоційні центри, минаючи свідомий контроль. Саме тому запахи можуть швидко змінювати стан: заспокоювати, оживляти, повертати відчуття безпеки або відкривати доступ до спогадів. Наталія показала, як аромати можуть ставати своєрідними дверима до пам’яті, переживань та внутрішньої сили. Ми вдихали аромати різних масел, обирали те, що відгукується або не відгукується. Наталія допомагала нам зрозуміти ці аромапідказки.
Фотографувалися, жартували, обмінювались контактами. Також учасники мали можливість придбати книгу "Логотерапія в тезах" Марії та Едварда Маршалл. Ця книжка – своєрідний кишеньковий посібник із логотерапії, у якому розкрито 20 тем і сфер життя, де логотерапія є ефективною.
Наступного вечора Тімо Пурйо презентував міжнародній логоспільноті через Zoom свою довгоочікувану книгу “Розуміння любові”. Ми також долучилися всією українською командою як справжня група підтримки. Для нас це був момент щирої вдячності нашому куратору. Книга “Розуміння любові” – дійсно справжній скарб логотерапії, і у 2026 році вона вийде українською мовою. Ведрана привезла найперший англомовний екземпляр, і ми залишили в ньому десятки теплих побажань для Тімо як маленькі знаки нашої любові, вдячності та підтримки.
У цей же вечір ми зіграли в гру «таємний друг», де кожен готував невеликий подарунок і дарував тому, чиє ім’я діставав навмання. Було зворушливо бачити, як через маленькі символи люди здатні донести цінності, приділити увагу іншим і проявити розуміння. Як на мене, це найкоштовніша валюта в людських стосунках. Традиційно на завершення ми співали пісні. У будь-якій компанії українців завжди лунає музика!
Далі був підйом на Явірник, і він став справжнім викликом. Було спекотно, хтось хотів їхати машиною, хтось говорив про втому чи біль, хотілось все кинути і спуститися вниз. Я пам’ятаю момент, коли сказала групі щось на кшталт: “Ми приїхали саме за досвідом подолання: ми маємо долати виклики, а не здаватись. Слабкість заразна, уже всім хочеться кинути. Йдемо крок за кроком“.
Дорога вгору тривала кілька годин: інколи ми говорили, інколи йшли у власній тиші. Для мене похід у гори став подвійним випробуванням, бо разом з нами йшла моя донька Варвара. Їй спочатку теж було важко, місцями вона починала жалітись, як будь-яка дитина, а потім ішла доволі впевнено і навіть задавала темп усім.
Нагорі нас чекала зовсім інша реальність: повна тиша, бо там немає людей, не доносяться звуки міста; захід сонця, гори, джерельна вода, дерев’яні будиночки для ночівлі й відчуття, що стоїш перед чимось значно більшим за себе.
У горах я відчувала те, про що часто думаю в логотерапії: ми – лише гості в цьому світі. Природа існувала до нас й існуватиме після нас. А ми маємо лише свій обмежений час для відповіді на запитання, що ставить нам життя. Там особливо відчувається відповідальність за себе, за людей поруч, за землю, яку ти любиш.
Там люди себе проявляють по-іншому. Неважливо, хто який має статус чи посаду, – кожен є собою, зі своєю натуральною втомою, радістю, мовчанням чи сміхом. І в цьому прийнятті ти неминуче бажаєш сказати “так” життю попри все.
Я б хотіла, щоб логоретрит став доброю традицією для нашої спільноти. Гори не просто дають відпочинок, вони переплавляють досвід у сенс. І повертаєшся звідти трохи іншою людиною, ближчою до себе справжньої.
Євгенія Івлієва
Я виношувала цю ідею не один рік. Поставало лише запитання: з чого почати? Ще перебуваючи у вимушеній еміграції, я почала водити в гори підлітків, а згодом – жінок. Це був спосіб допомогти адаптуватися людям, які будували нове життя в незнайомій країні. Ідея поступово набирала обертів, і в певний момент у мені виникло запитання-бажання: «Чому б не зібрати колег для відновлення?». Доволі вчасно й доречно пролунала пропозиція від Наталії, організаторки логоспільноти. Колеги також підхопили ініціативу й зацікавилися програмою. Я зрозуміла, що маю достатньо досвіду в організації та знань із логотерапії, щоб наші походи стали справді корисними.
Походи в гори роблять мене по-справжньому щасливою, адже і під час підйому, і в житті людині часто буває непросто рухатися вперед. Саме тому мені так подобається водити людей у гори. Похід стає живим прикладом того, як працює логотерапія – терапія сенсу.
Ми перебували в серці Галичини, яка славиться своїми прикрасами, смачними стравами та колоритною музикою. Тож не оминули місцевий ринок з прикрасами, вишиванками, карпатським чаєм, подарунками, а на вечерю ми обрали автентичний ресторан-музей Гуцульщини, доторкнулися до кулінарної історії і скуштували традиційні страви, що були колись забуті. Ми прогулялися новим, але вже таким упізнаваним «Ґедзьо — Парком Легенд» і занурилися в казку про гобітів, якій карпатський ліс пасував бездоганно. Особливим бонусом для ретриту став басейн просто неба, в який ми сміливо стрибали навіть під дощем. Дощ та вода змивали втому й повертали відчуття моменту «тут і тепер». По вечорах, після насичених враженнями годин, ми відігрівалися в сауні й дозволяли собі сповільнитися, насолоджуючись тишею й спокоєм.
У горах усе видно краще: і краєвиди, і горизонт, і справжню людину – її силу, здібності, страхи та можливості. Далеко від візуального й звукового шуму кожен починає чути своє внутрішнє. Особливо цінною була довіра колег, які відкрито ввійшли в процес і прислухалися до рекомендацій. Як і в будь-якому груповому процесі, найскладніше – довіритися самому процесу й динаміці. Моя роль гіда полягала також у підтримці віри й упевненості колег на початку підйому. Я нагадувала їм, що вони впораються. І хоча це було непросто, саме логотерапія та розуміння зухвалої сили духу стали для мене підтримкою й аргументом під час сходження.
Логотерапевти та люди зі спільними цінностями – від Івано-Франківська до Краматорська, від Німеччини до Канади – долали сотні й тисячі кілометрів заради цієї зустрічі. І хоча в кожного були свої мотиви, одне спільне бажання точно єднало всіх – можливість обійнятися. До нас приєдналася логотерапевтка з Хорватії Ведрана Ґрґич, яка підтримує Україну та сприяє розвитку української логоспільноти. Під час війни приймати гостей з інших країн – велика честь і відповідальність. Кожен привніс у ретрит власний досвід і цінність, а підтримка, яку учасники відчували під час підйомів, мала велику силу рухатися вперед.
Віктор Франкл мав особливий зв’язок із горами. Він виріс поруч з Альпами й часто ходив у район Раксальпе. Це була його «кімната тиші», де думки ставали чистішими, а рішення – чеснішими. Саме там він практикував те, що згодом описав у логотерапії: дистанціювання від хаосу, повернення до відповідальності та свободи внутрішнього вибору. У його біографії є відомий епізод: під час підйому на Раксі погода різко погіршилася, і він довго не міг вирішити, повертати чи йти далі. Віктор Франкл згадував, що саме в такі миті людина зустрічає себе справжню: між тим, «яким мене хочуть бачити», і тим, «хто бере відповідальність за кожен наступний крок».
Гори були для нього тренажером внутрішнього «так» життю попри страх, сумніви й втому. Там відчувалося, що свобода починається всередині людини, незалежно від погоди чи складності підйому. Можливо, саме тому він так любив стежки, які нагадували, що сенс відкривається в русі.
Гори та логотерапія мають щось спільне в концепціях. Наприклад, щоб пройти шлях, необхідна підготовка: фізична форма, належне спорядження. Це – наші сильні та слабкі сторони, які потребують уваги, відповідальності й розуміння того, як ми можемо їх удосконалювати. Гори, як і логотерапія, дозволяють відчути межу власних можливостей, відповідальність за кожен крок і за саме життя. Це простір, в якому активується зухвала сила людського духу.
Не менш важливим, ніж підйом, є спуск і те, якими ми обираємо повернутися у власне життя. Досвід підйому в горах здатен підтримати людину в її життєвих обставинах. Особливо логотерапевтам, які щодня стикаються з викликами людського життя, важливо збагачувати власний духовний вимір, щоб залишатися опорою для себе і для клієнтів, допомагаючи віднаходити сенси у важливі часи.
Я й надалі водитиму людей у гори, адже бачу різницю між «до» та «після».
Каріна Скоморохова
Осінній логоретрит припав на той час, коли літо прощається, а осінь торкається гір першим золотом. Подорож стала для мене мандрівкою всередину себе — переходом із суєтного у змістовне через розмови, тишу, природу й присутність людей, які ставлять собі запитання: «Для чого?». У ретритах зазвичай шукають спокій, а в логоретриті ми знаходили сенси.
Для мене відкриттям стали сила групи та внутрішня тиша. Сила групи здатна тримати простір навіть тоді, коли кожен проживає власну історію. Внутрішня тиша завжди звучить гучніше за зовнішній шум. А гори асоціюються з висотою, в якій є перспектива. Людина завжди може піднятися над обставинами, навіть якщо шлях крутосхилий.
Ми рухалися гірськими стежками, і відчуття спільного шляху поєднувалося з внутрішньою тишею кожного. Водоспад Пробій поставав образом, що нагадував про силу руху, оновлення та життєвий потік, який триває попри перешкоди. Бути поруч із тими, хто “вміє слухати серцем”, відчувалося не лише метафорою, а терапевтичною подією, що створює простір для відкриття сенсів. Гори виконали свою давню функцію: зняли зайве, залишивши в кожному найбільш істинне. Сенс часто виявляється не лише у відповідях, а у співбутті. Віктор Франкл називав це зустріччю з життям, яке ставить запитання. І, можливо, саме серед шуму води й гірської тиші ми здатні почути ці запитання.
Під час мініконференції учасники ділилися думками про відповідальність, сенс і свободу вибору. Те, що у повсякденному житті часто залишається абстрактною теорією, набуло справжності через емоції, переживання, іноді сльози. Особливим моментом став майстер-клас з аромапсихології. Здавалося, що аромати розкривали наші спогади, вивільняючи емоції, які ми звикли тримати. Через аромати ми ніби торкалися справжнього «Я», позбавленого ролей і захистів.
Прогулянка Стежкою Довбуша перетворилася на духовний досвід. Серед каменів, покритих мохом, і вікових дерев відчувалося, як природа говорить із нами своєю мовою. Кожен крок уперед нагадував про підйом до себе як про внутрішнє сходження, що вимагає зусиль, але відкриває сенс. Ввечері ми обмінювалися щирими, символічними подарунками, співали пісні та грілися теплом розмов. Практика «Таємний друг» стала способом сказати: «Я бачу тебе. Я ціную тебе». У всьому відчувався сенс більший, ніж просто у словах.
Ми піднялися на полонину Явірник. Кроки вимагали зусиль, адже підйом був викликом зі стрімкою дорогою та слизькими від дощу каменями. Кожен, хто дістався вершини, відчув силу і здатність перевершити власні очікування. Серед дерев’яних будиночків і широкого неба ми відчули, як сповільнюється час. Коли зійшла повня, ми створювали свічки у світлі, що падало на долоні. Кожна свічка ставала символом власного світла, що не гасне навіть у темряві. Це було схоже на ритуал єдності: ми мовчали, і кожен говорив своєю присутністю.
Ми поверталися додому іншими: спокійнішими, уважнішими, ближчими один до одного. Гори, простір, чисте повітря, водоспад стали активними учасниками досвіду. Висота й безкрайні обрії нагадали про свободу вибору та відповідальність за власне життя. Кожен із нас знайшов своє, і всі ми розділили спільне відчуття – прихильність до логотерапії.
Завжди хочеться повертатися туди, де відчувається зв’язок із собою. А гори відкривають простір, у якому можна чути, відповідати й рости.
Коментарі