Олександра Римша

Автор: Олександра Римша. Другий випуск журналу «Час логотерапії», 2025, с. 119–121.

Уперше опубліковано у другому випуску журналу у 2025 році. Текст відтворює досвід авторки станом на час першої публікації.

У кожного з нас є людина, яка стає орієнтиром у житті, прикладом для наслідування. Для мене такою людиною завжди був і залишається мій тато. Він ніколи не говорив гучних слів – просто жив так, як вважав за правильне, і своїм прикладом показував, що таке відповідальність, гідність і любов.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він не вагався ні на мить. 26 лютого 2022 року, лише через два дні після початку війни, тато повернувся з Польщі, де ми проживали протягом семи років, аби стати на захист України.

Але війна виявилася не такою, як у фільмах – вона справжня, болюча і набагато страшніша.

18 жовтня 2023 року тато зник безвісти. Про це ми дізналися лише через кілька днів.

Після цього життя зупинилося. Минали місяці, я не знала, як жити далі. Зник сенс, зникло відчуття опори. Але одного дня прийшло усвідомлення: мій біль може стати не лише тягарем, а й джерелом сили, якщо я зумію перетворити його на допомогу іншим.

Так я вирішила навчатися на психолога. 31 липня 2024 року я повернулася в Україну і вступила до магістратури. Я також шукала метод, який би мені відгукнувся: переглянула багато напрямів, але жоден не був «тим самим» – зовсім не тим, чого я насправді шукала. І тоді згадала, що ще на початку війни придбала дві книги – Едіт Егер «Вибір» і Віктора Франкла «Людина у пошуках справжнього сенсу». Щойно я почала читати Франкла, як одразу була вражена: він не просто пережив концтабір – він розробив логотерапію ще до ув’язнення і не припиняв її практикувати та розвивати. Логотерапія є методом, що допомагає людині знаходити сенс життя навіть у неймовірно тяжких обставинах.

Так я знайшла свій шлях і свої сенси. Почала навчатися логотерапії і зрозуміла, що саме в цьому моє покликання.

Вже понад два роки, як мій тато зник безвісти. Кажуть, що час лікує, але це неправда. Я просто навчилася жити з цим болем. Щодня.

З цим болем живуть тисячі українських сімей. У кожного свій шлях проживання цієї невизначеності. Моя сім’я обрала шлях нагадування, боротьби й пам’яті. Моя мама – одна з організаторок об’єднання родин зниклих безвісти. Ми беремо участь в акціях, зустрічах, аби світ пам’ятав про тих, хто досі не повернувся додому.

Віктор Франкл писав, що навіть у стражданні можна знайти сенс. І моя історія – цьому підтвердження.

Це про допомогу і підтримку, про тих, хто поруч у найскладніших обставинах. Це про любов, яка тримає, яка живе попри все. Саме ця любов і надає сил продовжувати жити, діяти, боротися та підтримувати інших, хто опинився в подібному стані. У ній – сенс, що народжується навіть серед болю, страху та невизначеності.

Допомогти впоратися з емоційними хвилями страху, надії, болю й очікування; підтримати у моменти виснаження, коли сил майже немає; віднайти способи турботи про себе та відновлення внутрішнього ресурсу – в цьому бачу той сенс, що народжується з болю.

Зараз я активно вивчаю психологію та логотерапію, щоб мати змогу допомогти собі, своїй сімʼї та іншим сімʼям, які проживають невизначену травму. Я добре знаю, як це — жити в невизначеності, адже це і моя особиста історія, тому мені так важливо створювати простір, де люди не залишаються наодинці зі своїм болем.

На підтримку людей та сімей, у яких зникли близькі, я проводжу особисті консультації. Під час консультацій ми говоримо про біль і невизначеність, шукаємо внутрішню опору та сили рухатися далі, розуміємо і приймаємо свої емоції, поступово відновлюємо спокій, рівновагу та відчуття сенсу навіть у складних обставинах.

Я знаю, як важливо, щоб переживання були прийняті без оцінок. І як важливо говорити, ділитися і бути почутими.

Навіть коли ми не можемо змінити обставини, ми завжди можемо обрати своє ставлення до них.